Лейба Іцко ДОБРОВСЬКИЙ - відповідальний працівник найвищої політичної структури УПА –Північ, крайового осередку пропаганди, співробітник політичної референтури Волинського крайового проводу ОУН(б), працівник редакційних колективів: журналу УПА «До зброї», газет «Інформатор», «Вільна Україна», «За самостійну Україну», автор листівок. Псевдо – Валерій.

Лейба Добровський народився у селі Ольшаниця Рокитнівського району Київської області у 1910 році. З 1929 по 1941 рік - член комуністичної партії (ВКП(б)). Успішно закінчив юридичний факультет Київського університету, знавець історії. 1941 року призваний до лав Червоної Армії, під час перших боїв з німцями був поранений та потрапив у фашистський полон. Користуючись сум’яттям при організації перших таборів для полонених червоноармійців, за допомогою місцевих мешканців придбав нові документи, в яких національність з єврея було змінено на українця, а ім’я, прізвище та по батькові на Леоніда Панфіловича Дубровського. Після чого втік із концтабору і потрапив у місто Корець, де за допомогою колишнього петлюрівця Ростикуса влаштувався у місцеву гімназію. Квартирував у місті, харчувався у їдальні української допоміжної поліції. За кілька місяців перебування у Корці познайомився з активними членами ОУН Олексою Присяжнюком (псевдо – Мітла) та співробітником районної управи Миколою Цьоною (один із керівників місцевої ОУН(б). У липні 1943 року Микола Цьона направив Лейбу Добровського до одного із загонів УПА, де той отримав псевдо Валерій.

З радіограми в Центр керівників червоної партизанки Бегми та Тимофієва, 30 жовтня 1943 року: «…националисты в Домбровице мобилизовали всех портных для изготовления теплой одежды на зиму. По последнему распоряжению штаба националисты сейчас принимают к себе всех, кроме поляков. В данное время среди националистов много евреев, особенно врачей…»

Звіт ВО УПА «Заграва», серпень 1943 року. «…Ситуація навколо міста Костопіль, Рівненщина, серпень 1943 року. Національних меншин в районі немає, за виключенням кількох євреїв, котрі за останній час добровільно прийшли до нас працювати…»

Знаходячись у загоні повстанців, Лейба Добровський від Олекси Присяжнюка отримує повідомлення про те, що з ним має зустрітися Клим Савур (Охрім). У перших числах серпня Валерія доставили у село Малий Стидин, де безпосередньо від командира УПА Дмитра Клячківського він отримав пропозицію працювати консультантом з історії України у видавництві, розробляти листівки та відозви, написати роботу «Як царська Москва поневолювала народи».

За короткий період роботи у політичній реферантурі Волинського краєвого проводу ОУН(б) Валерій мав неабиякий вплив на її співробітників, зокрема на колишнього головного редактора газети «Волинь» В.Мисечка та шефа відділу інформації (псевдо - Апостол). У «Бакалійній лавочці» (так називали себе працівники крайового осередку пропаганди) Лейба Добровський користувався повагою та авторитетом, особливо у шефа політичного відділу УПА легендарного Я.Бусела (псевдо – Галина) та колишнього головного редактора газети «Костопільські вісті», коменданта запілля ВО «Заграва» Григорія Рибака. Проживав у привілейованих умовах на хуторі Буда (3 км від Гутвина) у хаті заможного селянина Івана Корнійчука.

У той важкий період збройного протистояння німці використовували для боротьби з Українською Повстанською армією допоміжні підрозділи генерала фон Ільгена, які складалися з колишніх полонених азербайджанців, грузинів, казахів, башкир, вірмен, донських козаків, татар. Шеф політвідділу УПА запропонував Валерію, який добре знав історію народів Радянського Союзу, розробити листівки із закликом до людей різних національностей, за допомогою яких морально останніх розкласти з метою їх подальшого переходу до загонів УПА. Листівки були виготовлені у друкарні на хуторі Гутвин. Вони успішно спрацювали. До загонів УПА з німецьких допоміжних підрозділів перейшла значна кількість людей різних національностей (наприклад, 160 азербайджанців зі зброєю 3 жовтня 1943 року) і т.д.

21-22 листопада 1943 року у с.Будераж Здолбунівського району відбулася конференція поневолених народів Європи та Азії, на яку зібралися представники 13 національностей, що воювали в лавах УПА.

З наближенням лінії фронту та вступом Червоної Армії на Рівненщину Лейба Добровський залишає Гутвинські хутори.

Специальная докладная записка начальника управления контрразведки СМЕРШ первого украинского фронта генерал-майора Осетрова секретарю ЦК КП(б)У Никите Хрущову: «…1 февраля 1944 года задержан активный член ОУН, еврей Лейба Иосифович Добровский (псевдоним Валерий). Работая в политотделе УПА, Лейба Добровский написал ряд котрреволюционных националистических листовок, брошюр и воззваний, в которых он клеветал на Советский Союз, заявлял, что Москва угнетает народы нерусской национальности, призывал угнетенные народы к вооруженной борьбе с советским государством. Среди подготовленных им материалов воззвание к узбекскому, таджикскому, армянскому и другим народам. В августе 1943 года обвиняемый написал брошюру «Как Московский царизм покорял народы».

Спогади Ганни Козачок записані Олександром Вовком 1998 року (літературна обробка і впорядкування історика Ігоря Марчука).

«…Ми постійно знаходились на Гутвині. Тільки раз, у листопаді, коли німці проводили акцію, то пішли звідти. Мені наказано разом з Гамалією йти у Клеванський район, на Оржів. Всі почали рухатись на Деражне, у ліс. А там більшовицькі партизани. Почали нас обстрілювати, витворилась паніка. Мусили вертати назад у села. Вночі всі почали розходитись групами хто куди. Ми пішли на Оржівські хутори, а потім через тиждень вернулись назад на Гутвин. Мене тоді поранено осколком гранати в око. Гамалія її кинув. Охрім це побачив, написав записку і відправив на лікування в Галичину. Так я потрапила до Львова і лікар мені виписав мазь, яка допомогла. Вертались через Дермань. Повернулась я вже на початку січня 1944 року. Тоді мене забрали. По хатах більшовиків водив Валерій, отой Валерій, ніби історик. Він теж приходив до Охріма і нас там бачив, але точно не знав, що ми робимо. Він, як прийшли більшовики, якось зразу попав. Чи сам здався, чи схопили. То десь, ще Рівне не взяли, він прибігає на Гутвин, а я там була з кількома дівчатами, але Клима вже не було. Рута мене заміщала, але пошти вже не було. Шапка на ньому така військова. Глянув на мене: «Вот она». Він нас видав. І нас погнали спочатку на Сарни, а потім звідти поїздом привезли у Рівненську в’язницю. А я слідчому дала інші показання, сказала, що я сирота і жила у тітки. Таким чином викручувалась. А якось до слідчого зайшов ще один, і вони говорять між собою:

- То шо у тєбя такіє дєвочкі дєлают, - каже той цьому.

- Ти понімаєш, там такой бил Валерій, заправлял большимі дєламі, а тєпєрь здал етіх дєвочєк. Не я буду, єслі єму десятку не накручу. Хочєт імі викупіться, что оні там что-то дєлалі….»

Залишилось невідомим, як склалася доля Лейби Іцка Добровського у повоєнний час.

Олександр НАМОЗОВ, історик-дослідник, письменник.